Скасування квот на музичні твори українських авторів в радіомовленні: правовий аналіз

Скасування квот на музичні твори українських авторів в радіомовленні: правовий аналіз
Автор:
Роман Похила, президент Українського Центру Правових Досліджень Інтелектуальної Власності та Інформаційних Технологій

Частина 1

Прийняття Верховною Радою в першому читанні законопроекту народного депутата Олени Бондаренко (Партія Регіонів) «Про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення»» викликало жваве обговорення в суспільстві. Не обминули увагою пропоновані новації й політичні дискусійні шоу. На жаль, публічна дискусія, через свою поверхневість «телевізійного формату», залишила на узбіччі ряд важливих аспектів проблеми пропонованих змін.

Очевидно, законопроект був помічений, зокрема фахівцями, ще в квітні 2010 року, коли він був зареєстрований у Верховній Раді. Варто зазначити, що депутут вже встигла призвичаїти громадськість до прискіплового аналізу пропонованих нею законопроектів.

Для прикладу, законопроектом № 2692 «Про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення»», пропонувалось скасувати обов’язковість дублювання іноземних фільмів українською мовою на телебаченні. Навряд чи можна було б таку ініціативу запідозрити в реалізації пріоритету забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, як це закріплює стаття 6 закону «Про основи національної безпеки України». Втім, очевидними наслідками таких змін стало б не лише витіснення української мови з телеетерів, але й руйнування індустрії дубляжу, яка тільки-но почала спинатися на ноги. Знаково, що під час другого читання законопроекту парламент переважною більшістю відмовився стати знаряддям лоббізму інтересів іноземних медіа компаній.

Цікаво, що формальною метою законопроекту №2692 було усунення суперечностей між законами «Про кінематографію» і «Про телебачення і радіомовлення». У випадку із законопроектом №6342 декларованою метою є приведення закону «Про телебачення і радіомовлення» у відповідність із вимогами Європейської Конвенції про транскордонне телебачення. Здавалось, можна було б лиш вітати демонстрацію такої наполегливої цілеспрямованості у виявленні законодавчих колізій в просякнутому суперечностями нормативному акті.

Друга спроба «вдосконалення» закону «Про телебачення і радіомовлення» передбачає скасування режиму 50 відсоткової квоти для музичних творів українських авторів чи виконавців у загальному обсязі мовлення телерадіоорганізацій на території України, яка передбачена теперішньою редакцією пункту 1 статті 9, та скасуваня вимоги до змісту програмних концепцій телерадіоорганізацій щодо частки поширення таких творів у щотижневому обсязі мовлення, що зафіксовано у останньому абзаці пункту 4 статті 28 обговорюваного закону.

Відразу можна себе запитати, як кореспондується такий крок із цілями захисту інтересів держави та національного телерадіовиробництва, про які піклується законодавець у тій же 9 статті закону? Вкрай важко знайти аргументовану відповідь на це питання в обгрунтуванні законопроекту, яке зводиться до ідентифікації двох правових проблем.

Насамперед, стверджується про суперечність положень українського закону пункту 1 статті 10 «Культурні цілі» Європейської Конвенції про транскордонне телебачення, який вимагає від сторін конвенції гарантій забезпечення, де це доцільно та належними засобами, що телерадіомовники у межах їх юрисдикції застерігатимуть для європейських творів більшу частку їх годин трансляції, за винятком часу, призначеного для новин, спортивних подій, ігор, реклами, послуг телетексту й замовлення товарів за телерекламою. В цьому пункті також говориться, що це співвідношення, з огляду на зобов’язанння телемовника перед своїми телеглядачами стосовно інформаційних, освітніх, культурних та розважальних програм, досягається поступово, на підставі відповідних критеріїв.

На грунті ствердження того, що «музичні твори українських авторів чи виконавців належать до категорії європейські твори», робиться висновок, що в стосунку до них не можуть бути встановлені окремі квоти.

Про обгрунтованість чи цинічну нахабність маніпуляції цих аргументів кожен зможе зробити висновок сам, запізнавшись з першоджерелами. Насампереред, варто звернути увагу на найбільш очевидний момент, який не вимагає фахової юридичної підготовки – нас спонукають до пошуку супечності між положеннями українського закону «Про телебачення і радіомовлення» та Європейської Конвенції про транскордонне телебачення. Чомусь навіть Головне науково-експертне управління ВРУ не надало значення такому очевидному факту, що предмети регулювання цих актів суттєво різняться. Статті 1 і 2 ЄКТТ дають змогу зробити однозначний висновок, що предметом регулювання Конвенції є трансляція телевізійних програмних послуг, в той час як закон «Про телебачення і радіомовлення» регулює відносини, що виникають у сфері телевізійного та радіомовлення на території України.

Отож, в українського нормативного акту ширший предмет регулювання, що в дещо іншому світлі змушує подивитися на ствердження про належність «музичних творів українських авторів чи виконавців» до категорії «європейські твори». Втім, будьмо коректнішими, ЄКТТ вживає термін «європейські твори» лише один раз в пункті 1 статті 10, і з контексту зрозуміло, що в даному випадку мова йде про “європейські аудіовізуальні роботи“. Доречно згадати, що, наприклад, Директива ЄС 2010/13/EU «Про аудіовізуальні медіа послуги» визначаючи «європейські твори» говорить виключно про критерії походження творів.

Конвенція визначає “європейські аудіовізуальні роботи” як творчі роботи, виробництво або спільне виробництво яких контролюється європейськими фізичними або юридичними особами. Коли йдеться щодо точнішого змісту терміну “європейські аудіовізуальні роботи“, тобто, які саме об’єкти маються на увазі під «творчими роботами», то Конвенція не дає прямої відповіді. Проте, беручи до уваги предмет регулювання Конвенції, логічним буде прийти до висновку, що йдеться про роботи, які можуть бути частиною телевізійних програмних послуг. Тобто мова може йти про твори в яких присутні рухоме зображення та звук, або лише рухоме зображення. Такий висновок підтверджується дотичними директивами ЄС, національним законодавством європейських країн та фаховою літературою, наприклад грунтовною роботою Мар’ют Салоканнел «Володіння правами щодо аудіовізуальних творів: порівняльне дослідження». Хоча останні роки й триває гаряча дискусія щодо рамок визначення терміну «аудіовізуальні твори», та вона стосується поширення застосування цього визначення до нових електронних медіа, як то мобільне чи інтернет телебачення, тощо.

Український законодавець, юридична техніка якого, як завжди, бажає кращого, зумів дещо заплутати відповідь на питання, як виглядають справи з аудіовізуальними творами в національному законодавстві. Визначаючи поняття «національного аудіовізуального продукту», в законі «Про телебачення і радіомовлення» (Стаття 1) вказується, що таким є програми, фільми, аудіовізуальні твори, вироблені фізичними або юридичними особами України. Абзац 2 статті 1 закону «Про телебачення і радіомовлення» вважає аудіовізуальним твором частину телерадіопрограми, яка є об’єктом авторського права, має певну тривалість, авторську назву і власну концепцію, складається з епізодів або цілісних авторських творів, поєднаних між собою творчим задумом і зображувальними чи звуковими засобами та яка є результатом спільної діяльності авторів, виконавців та виробників.

Таке визначання важко укладається не лише з попереднім абзацом 1 тієї ж 1 статті, яка каже що аудіовізуальна інформація це будь-які сигнали, що сприймаються зоровими і слуховими рецепторами людини та ідентифікуються як повідомлення про події, факти, явища, процеси, відомості про осіб, а також коментарі (думки) про них, що передаються за допомогою зображень та звуків.

Визначення 2 абзацу статті 1 суперечить також Закону України «Про авторське право і суміжні права», який в статті 1 пояснює, що аудіовізуальний твір це твір, що фіксується на певному матеріальному носії у вигляді серії послідовних кадрів (зображень) чи аналогових або дискретних сигналів, які відображають (закодовують) рухомі зображення (як із звуковим супроводом, так і без нього), і сприйняття якого є можливим виключно за допомогою того чи іншого виду екрана (кіноекрана, телевізійного екрана тощо), на якому рухомі зображення візуально відображаються за допомогою певних технічних засобів. Законодавець йде далі, не залишаючи жодних сумнівів у тлумаченні, називаючи видами аудіовізуальних творів: кінофільми, телефільми, відеофільми, діафільми, слайдофільми тощо, які можуть бути ігровими, анімаційними (мультиплікаційними), неігровими чи іншими. Чи можна бути ще чіткішим?

Більше того стаття 433 Цивільного Кодексу України розрізняє поняття аудіовізуальні твори та музичні твори (з текстом або без тексту). Ще цікавіше, що в пункті 1 статті 9 закону «Про телебачення і радіомовлення», положення якого має на меті змінити законопроект №6342, по-перше вживається термін «музичні твори українських авторів чи виконавців», а по-друге також однозначно розрізняються поняття «національний аудіовізуальний продукт» та поняття «музичні твори українських авторів чи виконавців». Логічно припустити, що випадковості тут бути не може, адже, як говорилось вище, предметом регулювання українського закону є телевізійне та радіомовлення.

Український законодавець не визначає поняття «музичні твори українських авторів чи виконавців», позаяк до подання законопроекту №6342 це питання не викликало питальних виразів на обличчях не те що юристів, а й пересічних громадян. Згадуваний закон «Про авторське право і суміжні права», лише згадує, що музичні твори можуть бути з текстом і без тексту. В літературі ж можна зустріти до простоти очікувані визначення, які під музичним твором, як правило, розуміють твір, в якому художні образи виражені за допомогою звуків.

Спираючись на вищевикладені аргументи, обгрунтовано вважати «музичні твори українських авторів чи виконавців» окремою категорією творів відмінною від категорії «аудіовізуальні твори», а двозначіність абзацу 2 статті 1 закону «Про телебачення і радіомовлення» зумовлена недоліками юридичної техніки законодавця. До речі, якщо б автор законопроекту №6342, не погоджувалась з таким висновком, то її законопроект був би абсолютно позбавленим сенсу, позаяк «музичні твори» слід було б вважати «національним аудіовізуальним продуктом», обсяг присутності якого у мовленні телерадіоорганізаціїй залишається на рівні не менше 50 відсотків.

Навіть, якщо усе сказане до цього часу не змогло переконати критичного читача про необгрунтованість стверджень про суперечності українського закону та європейської конвенції, то, як правильно зауважується у висновку головного науково-експертного управління парламенту, статтею 28 ЄКТТ, передбачено, що жодне з її положень не заважає Сторонам застосовувати суворіші й детальніші правила порівняно з тими, які передбачені в цій Конвенції, до програмних послуг, що транслює телемовник. Таким чином, український законодавець вповні володів правом встановити співвідношення ефірного часу для передач іноземних та національних виробників, передбачене чинною редакцією Закону України “Про телебачення і радіомовлення”. Вже й не говоримо про те, що згідно положень статті 11 Конституції держава повинна сприяти розвитку української культури.

Цікаво також, що жодна із сторін не зверталась до України з претензіями щодо перешкод європейським мовникам через недоліки імплементації положень Конвенції в національному законодавсті. Пояснюється це не тільки тим, що Українське законодавство в частині національних квот відповідає вимогам Конвенції, але й тим, що значна частина європейських країн також практикує режим національних квот, про що мова піде нижче.

Мабуть, подальші коментарі на предмет суперечності закону «Про радіо і телебачення» Європейській Конвенції про транскордонне телебачення будуть зайвими. Неспроможність аргументів автора законопроекту №6342 більш ніж переконлива.

Коментування вимкнене.